Олексій Шевчук: український кейс у МКС – не просто розслідування, а урок для міжнародного правосуддя. Олексій Шевчук наголосив на важливості інтеграції українських фахівців до МКС. Він вказав на системні проблеми суду та потребу оновлення його механізмів.
Сьогодні Україна перебуває у центрі уваги міжнародної кримінальної юстиції у зв’язку з розслідуванням воєнних злочинів. Ордери на арешт, які ігноруються, відсутність власної поліції у МКС та потреба в українських фахівцях демонструють необхідність реального впливу на роботу Гаазького трибуналу. Відомий український адвокат, кандидат на посаду судді Міжнародного кримінального суду Олексій Шевчук в інтерв’ю для “Судово-юридичної газети” розповів про роль України в системі міжнародного правосуддя та про те, чому український досвід є унікальним шансом для реформування системи.
– Пане Олексію, чому ви вважаєте, що інтеграція українських фахівців у структуру Міжнародного кримінального суду настільки важлива саме сьогодні?
Тому що зараз для України вирішується не лише питання справедливості, а й питання впливу на майбутню міжнародну систему правосуддя. На офіційній сторінці ICC зараз є активні вакансії, зокрема в Офісі прокурора та в інших підрозділах, а Суд окремо наголошує на потребі географічного представництва та різноманіття. Якщо ми не будемо готувати українських фахівців уже зараз, то через кілька років будемо змушені наздоганяти те, що треба було будувати сьогодні.
– Існує стереотип, що робота в Гаазі — це прерогатива виключно вузького кола фахівців із міжнародного публічного права.
Ні, і саме це важливо пояснити. У вакансіях ICC є не лише юридичні посади, а й ролі в мовній підтримці, координації, аналітиці, кадровій роботі та адмініструванні. Наприклад, нещодавно була вакансія Language Assistant (Ukrainian and Russian), і це показує, що українська експертиза потрібна не тільки в залі суду, а й у щоденній роботі всієї інституції.
– У чому полягає практична користь для судової системи від того, що представники нашої країни працюватимуть у підрозділах Офісу Прокурора чи Секретаріату МКС?
Практична користь подвійна. По-перше, українські спеціалісти отримують доступ до досвіду, який потім працює на українську систему правосуддя, дипломатію і державне управління. По-друге, Україна отримує людей, які можуть професійно представляти наш контекст у міжнародних інституціях, а це дуже важливо, коли йдеться про воєнні злочини, депортації, катування чи атаки на цивільних.
– Чи є в ICC справді попит на кандидатів з України?
Так, і це видно не лише з окремих вакансій, а й з логіки самого набору персоналу. ICC прямо зазначає, що заохочує кандидатів із держав-учасниць, які недостатньо представлені, а також підкреслює мету забезпечення географічного балансу. Тобто для українців це не формальна можливість, а реальний напрямок, куди варто інвестувати професійний розвиток.
– Які конкретні кроки необхідно робити вже зараз, аби українські кандидати стали конкурентоспроможними на міжнародному ринку правосуддя?
Потрібно створювати підготовку для молодих українських юристів, перекладачів, аналітиків, слідчих і адміністративних фахівців. Потрібні тренінги з міжнародного кримінального права, англійської юридичної мови, написання мотиваційних листів, підготовки до конкурсів і розуміння процедур ICC. Якщо цього не робити, ми втратимо шанс перетворити нинішній запит на справедливість у довгострокову присутність України в міжнародних інституціях.
– Чому це питання не можна відкладати на після війни?
Бо кадрова інфраструктура будується довго. Людина не стає готовою до міжнародної установи за один рік — для цього потрібні досвід, мова, практика, мережі контактів і розуміння системи. Якщо почати лише після війни, ми втратимо цінний час, коли міжнародна увага до України найбільша.
– Ви говорите не лише про притягнення до відповідальності, а й про виконання рішень Міжнародного кримінального суду. У чому тут головна проблема?
Головна проблема в тому, що міжнародне правосуддя не завершується винесенням вироку. Потрібне ще й реальне виконання покарання. А сьогодні Міжнародний кримінальний суд сам по собі не має власної системи тюрем, де відбувалося б покарання. Для цього він покладається на держави, які погоджуються приймати засуджених осіб. Тобто механізм є, але він не є повністю самодостатнім.
– Тобто ви вважаєте, що система не завершена?
Саме так. Це фактично незавершений цикл. Суд може розслідувати, висувати обвинувачення і ухвалювати рішення, але питання реального виконання вироку залежить від співпраці держав. І якщо така співпраця слабка або політично вибіркова, тоді ефективність усього механізму підривається.
– А як щодо затримання тих, хто перебуває в розшуку?
І тут є серйозне обмеження. Міжнародний кримінальний суд не має власної поліції чи силового органу з транскордонними повноваженнями. Він не може самостійно поїхати і затримати підозрюваного. Це означає, що вся робота з арешту, доставки й забезпечення явки значною мірою залежить від держав-учасниць і їхньої готовності виконувати свої зобов’язання.
– Але ж держави-учасниці мали б це робити автоматично?
У теорії — так. На практиці — не завжди. І саме тому виникають скандали, коли окремі держави затягують процес або фактично не виконують своїх обов’язків. Це підриває довіру до системи та створює враження, що міжнародне право діє вибірково.
– Ви маєте на увазі випадок із Монголією та путіним?
Так, це дуже показовий приклад. Коли держава-учасниця роками має зобов’язання перед Судом, але фактично не забезпечує виконання його вимог, це виглядає як серйозний збій системи. Особливо якщо реакція зводиться до формального листування, а особа, щодо якої є ордер, уже безперешкодно залишає країну. Для міжнародного правосуддя це удар по авторитету.
– Чому, на вашу думку, так поводяться навіть держави-учасниці?
Причини можуть бути різні: політичний тиск, страх перед наслідками, залежність від великих держав, внутрішні геополітичні інтереси або бажання уникнути конфлікту. Але з погляду права це не виправдання. Якщо держава є учасницею системи, вона має діяти не лише формально, а реально.
– Який шлях вирішення цієї кризи ви бачите?
Потрібно посилювати механізми відповідальності держав за невиконання рішень Суду. Також варто будувати сильнішу міжнародну політичну волю, щоб ордери ICC не залишалися паперовими документами. І, звичайно, треба підтримувати держави, які готові чесно співпрацювати з Судом.
– Тобто проблема не тільки в Суді, а й у політичній волі держав?
Саме так. ICC може винести найсильніше юридично обґрунтоване рішення, але без реального виконання воно не дає повного ефекту. Тому боротьба за справедливість — це не лише робота суддів і прокурорів, а й перевірка відповідальності держав.
– Які ще проблеми ви бачите в роботі Міжнародного кримінального суду сьогодні?
Окрім питання виконання вироків і затримання обвинувачених, є ще одна дуже важлива проблема — фінансування. Мова йде не лише про бюджети як такі, а про здатність Суду працювати стабільно, справедливо й ефективно. Коли виникають труднощі із заробітними платами суддів або з компенсаційними виплатами потерпілим, це вже не просто технічна проблема, а сигнал про системну вразливість.
– Тобто ви вважаєте, що сама модель роботи Суду потребує оновлення?
Так, безперечно. Сьогодні є потреба у глибшому переосмисленні процесуального механізму міжнародного кримінального судочинства. Світ змінився, конфлікти стали складнішими, масштаби злочинів більшими, а очікування потерпілих — значно вищими. Тому процесуальні правила мають відповідати сучасним реаліям, а не лише історичній логіці, за якою Суд створювався.
– І тут Україна відіграє особливу роль?
Саме так. Український кейс унікальний, бо тут одночасно наявні майже всі категорії злочинів, які підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. І водночас саме в українському контексті дуже чітко проявилися всі слабкі місця міжнародної системи: від складності реагування до фінансових обмежень і процедурних прогалин. Тобто Україна стала не лише жертвою цих злочинів, а й тим випадком, який показав, де система потребує реформ.
– Ви говорите, що український кейс може вплинути на майбутнє міжнародного права?
Так, і це дуже важливо усвідомити. Український досвід уже сьогодні показує, що чинні механізми не завжди достатні для роботи з сучасними воєнними злочинами, злочинами проти людяності та іншими грубими порушеннями. Саме тому український кейс може стати взірцевим для оновлення процесуальних підходів, підсилення інструментів Суду та формування більш ефективної міжнародної моделі правосуддя.
– Який ключовий посил ми маємо винести з цієї ситуації?
Головний висновок дуже простий: Україна сьогодні не лише потребує справедливості, а й формує нову міжнародну практику. Ми маємо право вимагати не тільки покарання винних, а й реформування самої системи, щоб вона краще відповідала реальним викликам нашого часу.
І в цьому сенсі український кейс — це не просто чергове провадження, а історичний урок для всього міжнародного кримінального правосуддя.
Джерело: УНН.
