Чи справді гормони визначають наші досягнення: що насправді впливає на мотивацію та успіх. Гормони й дофамін впливають на мотивацію, але не визначають рішення чи успіх. Важливі також середовище, досвід, навички та можливості.
Гормони, робота мозку, спадковість і зовнішнє середовище постійно впливають на те, як людина думає, приймає рішення та діє. Через це може здаватися, що успіх або невдача наперед визначені біологією. Однак вплив гормонів і нейрохімії набагато складніший. Детальніше про те, наскільки гормони справді впливають на наші рішення, мотивацію та здатність досягати цілей та чи може хімія мозку та рівень нейромедіаторів пояснити, чому одні люди більш наполегливі й успішні, а інші швидше здаються, розповів журналістці УНН нейробіолог Василь Микитюк.
Деталі
За словами нейробіолога, гормональний фон і справді пов’язаний із мотивацією та поведінкою, однак не є вирішальним фактором, а один і той самий гормон може діяти по-різному залежно від ситуації та вже наявних у людини схильностей.
Гормони впливають на рішення і мотивацію, але як збільшення або зменшення ймовірностей поведінки, а не як команда. Стенфордський професор Роберт Сапольскі формулює це так: тестостерон не створює агресію, він підсилює вже наявні схильності в конкретному контексті. В підсумку гормони змінюють поріг прийняття рішень чи запуску тієї чи іншої поведінки – наскільки легко вам ризикнути, розсердитися, здатися. Але вони не приймають рішення безпосередньо за вас
– пояснює Василь Микитюк.
Одним із найвідоміших прикладів у розмовах про гормони є тестостерон. Його часто пов’язують із агресією, ризикованою поведінкою або прагненням домінувати. Однак дослідження,за словами експерта, показують значно слабший зв’язок, ніж це часто подають у популярних поясненнях.
Метааналіз Geniole та ін. (2020) розвінчує популярний міф про кореляцію чи причинність між базовим рівнем тестостерону і агресією: базовий рівень тестостерону й агресія мають коефіцієнт кореляції r = 0,054 (у чоловіків 0,071; у жінок 0,002, тобто дуже низька взаємозалежність)
– наголошує нейробіолог.
Це означає, що сам по собі рівень гормону не дозволяє передбачити поведінку людини. На неї впливають інші обставини, а іноді значну роль можуть відігравати очікування самої людини щодо того, що саме з нею відбувається. Саме це показав ще один експеримент із тестостероном.
Класичний експеримент Eisenegger та ін. у Nature (2010): жінки, які отримали тестостерон, поводилися в грі “Ультиматум” більш справедливо. А несправедливо поводилися ті, хто лише вірив, що отримав тестостерон. Переконання спрацювало сильніше за гормон
– зазначив Василь Микитюк.
Коли гормони справді можуть сильно змінювати поведінку
Василь Микитюк зазначає, що у звичайних фізіологічних умовах, гормональні ефекти часто є лише одним із багатьох чинників, що впливають на поведінку. Значно помітнішими вони можуть ставати за певних станів організму.
Гормони справді відіграють визначальну роль передусім за екстремальних фізіологічних або патологічних станів – при гіпотиреозі, синдромі Кушінга, за умов хронічного стресу з тривалим впливом глюкокортикоїдів на гіпокамп і префронтальну кору, депривації сну чи голоду. Вони також мають сильний вплив під час статевого дозрівання, вагітності та менопаузи
– пояснює нейробіолог.
Водночас не варто переносити такі випадки на всіх людей без винятку, каже нейробіолог. Якщо організм перебуває в межах фізіологічної норми, гормони продовжують впливати на поведінку, але пояснюють лише частину відмінностей між людьми. Це важливо і для розуміння мотивації, і для розмови про досягнення.
Натомість у межах фізіологічної норми гормональні ефекти на поведінку існують, але зазвичай пояснюють лише незначну частку її варіативності
– наголошує Василь Микитюк.
Чому “успішна хімія мозку” не пояснює успіх
У розмові про досягнення важливо також не змішувати гормони з нейромедіаторами, наголошує експерт. Це різні системи хімічної комунікації в організмі, хоча обидві можуть бути пов’язані з поведінкою. Зокрема, дофамін бере участь у процесах, пов’язаних із винагородою, мотивацією та оцінкою того, скільки зусиль людина готова докласти.
Найкраще доведена роль нейромедіатора дофаміну як показника наскільки багато зусиль буде прикладено людиною для досягнення цілі. У PET-дослідженні Treadway та ін. (2012) виділення дофаміну і чутливість до нього у таких регіонах мозку як стріатумі й вентромедіальній префронтальній корі корелювали з готовністю докладати більше зусиль заради більшої винагороди – особливо коли шанс винагороди малий (12%). Тобто дофамін в цих зонах повязаний із ситуаціями, коли ми наполегливо працюємо, щоб досягти успіху, навіть коли ймовірність такого успіху дуже низькою
– додав нейробіолог.
Тобто мозок оцінює не лише можливий результат, а й ціну, яку доведеться за нього заплатити. Саме співвідношення винагороди та витрат може впливати на те, чи готова людина докладати більше сил. Водночас це не означає, що в когось просто є “правильний дофамін”, а тому він неодмінно буде успішним.
Активність у передній острівцевій корі зв’язок є зворотною: там оцінюється “ціна чи зусилля”, які ми платимо за цей успіх. Загалом мозок розраховує баланс між зусиллями, які ми прикладаємо і мотивацією досягнути успіху
– зазначив Василь Микитюк.
За словами експерта, біологічні механізми допомагають зрозуміти, як виникає мотивація. Але між мотивацією та реальним результатом є ще багато проміжних етапів. На них впливають навички, умови життя, освіта, доступ до можливостей, соціальне середовище та інші чинники.
Що цікаво в таких патологічних станах, як ангедонія при депресії та апатія при паркінсонізмі система мотивації та зусиль зламана. Але від цих пояснень до висновку, що “успішні люди мають кращу хімію” – дуже далеко:
– наголошує нейробіолог.
Тому біологія може бути частиною пояснення, чому людина в певний момент готова докладати більше або менше зусиль. Проте навіть високий рівень мотивації не гарантує потрібного результату. Василь Микитюк пояснює, що наполегливість може допомагати, але не є синонімом результативності.
Метааналіз наполегливості (Credé та ін., 2017; 88 досліджень, 66 807 учасників): наполегливість не означає результативність
– пояснив Василь Микитюк.
На рішення впливають і зовнішні подразники
Окреме питання – наскільки сильно на людину можуть впливати речі, яких вона навіть не помічає. Це можуть бути запахи, слова, температура, контекст або особливості середовища.
Тут важливо розділити два принципово різні типи впливів. З одного боку – тривалі й накопичувальні умови середовища: нестача сну, голод, хронічний шум, забруднення повітря, вплив свинцю в дитинстві, бідність. Їхні наслідки для когнітивних функцій, здоров’я та поведінки добре простежуються на великих вибірках. З іншого – короткі й часто непомітні стимули: запах, слово, температура в конкретний день чи невелика зміна контексту вибору. Саме щодо цієї другої категорії рання психологічна література часто повідомляла надзвичайно великі ефекти, які згодом виявилися значно скромнішими
– зазначив нейробіолог.
Тобто приємний запах, наприклад, й справді може змінювати настрій і певні споживчі рішення, але масштаби такого впливу виявилися відносно невеликими. Це ще один приклад того, як популярне пояснення може виявитися значно сильнішим за реальний ефект.
Метааналіз Roschk і Hosseinpour (2020), що охопив 71 вибірку та 15 447 учасників, показав: приємний фоновий аромат справді може трохи покращувати настрій і ставлення до середовища та впливати на споживчу поведінку. Але масштаб ефекту невеликий: витрати зростали приблизно на 3%, а час перебування – приблизно на 5%”. Тобто запах може нас непомітно підштовхнути, але це радше легке зміщення ймовірності поведінки, а не “підсвідоме програмування”
– наголосив Василь Микитюк.
Чому середовище іноді важливіше за силу волі
Ще один важливий висновок стосується самоконтролю. Звична ідея полягає в тому, що успішна людина просто має сильнішу силу волі та краще протистоїть спокусам, втім, сучасні дані змушують обережніше ставитися до такого пояснення.
Теорія ego depletion пропонувала інтуїтивно привабливу модель: самоконтроль схожий на обмежений ресурс. Якщо людина вже витратила багато “сили волі”, їй має бути складніше контролювати себе в наступному завданні
– підкреслив нейробіолог.
Василь Микитюк пояснює, що ранні експерименти справді створювали враження, що ресурс самоконтролю можна виснажити. Проте масштабніша реплікація дала набагато слабший результат. Це означає, що сама ідея простої “батарейки сили волі” не пояснює людську поведінку так добре, як здавалося раніше.
Але у великій прерєстрованій реплікації Hagger та ін. (2016) 23 лабораторії та 2 141 учасник виконували стандартизовану процедуру. Отриманий ефект становив лише d ≈ 0,04 – практично нуль. Подальші дослідження дали змішані результати. Тому обережний висновок такий: якщо ефект виснаження самоконтролю й існує, він, імовірно, набагато слабший і більше залежить від контексту, ніж передбачала початкова теорія
– додав Василь Микитюк.
То від чого зрештою залежить успіх
На думку нейробіолога, досягнення людини не можна звести до одного гормону, одного нейромедіатора чи окремої риси характеру. Біологічні процеси задають певні умови, але поруч із ними працюють досвід, середовище, звички, можливості та конкретні рішення. Саме поєднання цих чинників формує поведінку і впливає на результат.
Нейрохімія може пояснювати механізм наполегливості – як мозок оцінює винагороду, витрати й зусилля, але сама по собі не пояснює, хто зрештою досягне успіху
– пояснює нейробіолог.
Отже, популярна формула про “правильні гормони успішної людини” не витримує перевірки. Гормони та хімія мозку важливі для розуміння мотивації, але вони не є готовою відповіддю на питання, чому одні люди досягають своїх цілей, а інші – ні. Успіх залишається результатом взаємодії біології, досвіду, середовища та поведінки людини.
Визнати, що величезна частина причин нашої поведінки перебуває поза нашим контролем, – не означає визнати, що наші дії нічого не змінюють. Навпаки: якщо поведінка залежить від причин, має сенс шукати причини, які ми можемо змінити. Тому практичний висновок із цієї дискусії – не “нічого від мене не залежить”, а радше: менше покладатися на героїчну силу волі й більше конструювати умови, у яких потрібна поведінка стає ймовірнішою – висипатися, зменшувати хронічний стрес, формувати звички, прибирати зайві спокуси, заздалегідь планувати дії та створювати середовище, яке працює на вашу користь. І на соціальному рівні той самий принцип веде до меншої впевненості, що успішні люди повністю заслужили свої переваги, а невдахи – свої невдачі. Саме тут аргумент Сапольскі, незалежно від того, приймаємо ми його висновок про свободу волі чи ні, стає найбільш практично значущим
– резюмував Василь Микитюк.
Джерело: УНН.
