"Він помер у мене на руках у російському полоні" – чотири роки великої війни, що змінила мільйони життів <p>Офіцер Артем Дибленко, оборонець Маріуполя, поділився спогадами про перші дні повномасштабної війни, полон та повернення до
служби. Військовий експерт Андрій Крамаров наголосив, що Україна вже перемогла у 2022 році, оскільки росія не змогла досягти своїх
початкових цілей.</p>
Четвертий рік повномасштабної війни росії проти України – це не просто календарна дата. Це роки втрат, болю, спротиву й трансформації всієї країни. Війна змінила мільйони життів, змусила українців по-новому подивитися на себе, на державу і на майбутнє.
УНН зібрав історії людей, які зустріли війну по-різному, але прожили її однаково болісно: через Маріуполь і полон, через оборону й повернення до служби, через втрати побратимів і усвідомлення того, що ця війна стала моментом остаточного самовизначення українців.
“Я думав, що війна закінчиться за кілька тижнів” – історія оборонця Маріуполя Артема Дибленка
Офіцер підрозділу спеціальної розвідки “Янголи” ВМС ЗСУ, повний кавалер ордена “За мужність” Артем Дибленко у коментарі для УНН розповів про перші дні повномасштабної війни, оборону Маріуполя, полон і своє бачення майбутнього України.
Ранок 24 лютого 2022 року Артем пам’ятає до деталей.
“Вранці прокинувся, почув залпи ракет, вибухи, і зрозумів, що війна почалася. Вона почалася задовго до цього дня, але саме 24 лютого вже з самого ранку пішла повномасштабна війна, абсолютно новий етап боротьби”, – згадує він.
Водночас військовий визнає: хоча загрозу усвідомлював, до кінця не вірив, що вторгнення станеться.
“Я розумів, готувався, але думав, що цього не буде. Сподівався, що пронесе”.
Дорога до Маріуполя
Рішення не чекати було миттєвим. Уже наступного дня після початку вторгнення він був у військкоматі.
“25 лютого зранку я прийшов до військкомату. 26-го мене посадили в автобус, і того ж вечора я вже був у Маріуполі”.
Тоді Артем, як і багато інших, не уявляв, наскільки довгою і кривавою буде ця війна.
“Я думав, що все закінчиться за пару тижнів. Вважав, що росіян швидко зупинять, що їх потоплять. Ми всюди давали їм по зубах. Вони несли шалені втрати. Але я помилився”.
Оборона Маріуполя і прорив до Азовсталі
У складі 36-ї окремої бригади морської піхоти Артем тримав оборону на заводі Ілліча, а згодом разом із побратимами проривався до Азовсталі. Це були тижні безперервних боїв, нестачі ресурсів, втрат і виживання на межі фізичних можливостей.
Полон без інформації
20 травня 2022 року, згідно з наказом Верховного Головнокомандувача, він разом з іншими оборонцями Маріуполя здався у полон. Артема утримували в колонії суворого режиму в Таганрозі. За чотири місяці в неволі він втратив близько 40 кілограмів ваги.
“У полоні ми не мали жодної інформації. Абсолютно. Я не знав, що відбувається в Україні, де лінія фронту, що з Харковом, з Миколаєвом. Ми взагалі нічого не розуміли. Вони казали, що мій рідний Миколаїв та Одесу взято російськими військами. Але я не вірив їм”, – згадує Артем.
Смерть у камері – найстрашніший день полону
Найстрашнішим у полоні, зізнається Артем Дибленко, було повне невідання – він не знав, що з родиною і що відбувається в Україні. Але найгіршим моментом за весь час неволі стала смерть побратима просто в камері.
“У полоні найстрашніше було не знати, що з родиною і що взагалі відбувається в країні. Але стосовно мого друга в камері – це був, мабуть, найгірший день за весь мій полон. росіяни нас постійно били, сильно били, мій побратим… Він просто не витримав, і в нього зупинилося серце. Він помер у мене на руках”.
Повернення до служби
Після звільнення з полону Артем не залишив армію.
“Зараз я продовжую службу, займаюся плануванням операцій. Це дуже цікава і відповідальна робота. Ми рятуємо людей, які опинилися в біді”, – каже він.
“Я дуже хочу, щоб це була остання річниця війни”
На запитання, чи може нинішня річниця повномасштабного вторгнення стати останньою, військовий відповідає без пафосу, але з надією:
Я дуже сподіваюся, що так і буде. Що це буде остання річниця цієї війни.
Відповідаючи на запитання, чи перемагає Україна у війні сьогодні, Артем Дибленко пропонує дивитися ширше – не лише на лінію фронту чи поточну ситуацію, а на стратегічний вимір. На його переконання, ключова перемога вже відбулася – у 2022 році.
“Якщо говорити чесно і без емоцій, то Україна вже перемагала у цій війні. І сталося це у 2022 році. Коли росія планувала взяти Київ за три дні, зламати державність, ліквідувати військово-політичне керівництво і нав’язати маріонетковий режим – цього не сталося. Сам факт того, що Україна вистояла, – це і є стратегічна поразка росії”, – наголосив він.
Побажання українцям
Звертаючись до співгромадян, Артем говорить просто: “Тримайтеся. Не втрачайте віру. Ми вистоїмо, бо іншого шляху в нас немає”.
Офіцер резерву ЗСУ Андрій Крамаров про чотири роки великої війни – “Для мене це не річниця, а продовження трагедії”
Офіцер резерву ЗСУ та військовий експерт Андрій Крамаров у коментарі для УНН поділився своїм особистим баченням цих років, втрат, ситуації на фронті та відповів на запитання, чи можна сьогодні говорити про перемогу або поразку.
Війна як особиста втрата і національне самовизначення
За словами Крамарова, ці роки – це передусім біль втрат.
“Для мене ці чотири роки дуже болючі, тому що я поховав дуже багато хороших українських чоловіків. У мене є бойові побратими, які лежать на військовому кладовищі в Києві. Я можу провести по старому кладовищу, де поховані мої родичі, і по новому – де лежать мої побратими. І це дуже важко”.
Він наголошує, що війна стала для України жорстким, але неминучим моментом самовизначення.
“Це війна. І, на жаль, це є самовизначення української нації. Але проблема в тому, що ми втрачаємо найкращих”.
“Для мене це не річниця”
Офіцер резерву наголошує, що не сприймає чотири роки повномасштабної війни як символічний рубіж.
“Для мене це не річниця. Це продовження великої трагедії українського народу – доброго, миролюбного народу, якого змусили воювати росіяни”.
За його словами, будь-яке припинення бойових дій стало б полегшенням для військових.
“Я не знаю жодного бійця, який не сказав би, що можна покласти автомат. Це була б єдина дія, яка зробила б його щасливим”.
“Ми вже перемогли”
Відповідаючи на запитання, чи виграє або програє Україна, Крамаров формулює позицію чітко.
“Ми вже перемогли. Ще у 2022 році”, – наголошує Андрій.
Пояснюючи це, він звертає увагу на початкові цілі росії. Він переконаний: завданням росії було повністю взяти під контроль Україну – і територію, і народ. Але вони не змогли зламати українців. На його думку, ключовий маркер поразки росії – збереження української ідентичності.
“Ви хочете розмовляти російською мовою? Ні. Значить, вони вже не перемогли. Це дуже просте питання, але воно відповідає на все”.
Схід України і міф про “ждунів”
Окремо Андрій Крамаров говорить про ситуацію на сході України, зокрема в Донецькій області. Він спростовує уявлення про масову підтримку росії серед місцевих жителів.
“Ждунів дуже мало. Коли по голові летить усе, що тільки може летіти, ждунів залишається дуже мало”, – наголошує він.
За його словами, прихильниками росії залишаються лише поодинокі люди.
“Є невелика кількість людей, які ще пам’ятають радянські часи і думають, що з приходом росії щось стане краще. Але логіки в цьому немає”.
Водночас експерт підкреслює, що більшість жителів регіону не прагнуть жити під російською владою.
“Люди з Донецька і Донецької області – це фундаментальні люди. Вони під росію не хочуть”, – резюмував він та побажав українцям сил та віри.
Війна застала нас у різних місцях – у Києві й Харкові, у Бучі й Мелітополі, у Львові, Одесі, за кордоном і навіть когось з нас у москві. Для когось вона почалася з вибухів за вікном, для когось – із тривожного дзвінка, короткого повідомлення або слів, які неможливо забути. Це велика трагедія, яка здається нескінченною, але водночас це спільний досвід, що назавжди з’єднав мільйони людей.
Я, автор цієї статті, Андрій, дізнався про початок війни з дзвінка бабусі. Вона сказала: “Кульбакіно бомблять” (аеродром у Миколаєві). Тоді я був у Києві, ще студентом, минуло вже чотири роки, а в пам’яті залишилася кожна секунда того дня.
Мої друзі зустріли війну в Хмельницькому, Харкові, Одесі, Миколаєві. У кожного – своя перша хвилина, свій страх і своє рішення. Але майже всі ми зробили схожий вибір. Хтось узяв до рук зброю, хтось сів за кермо і вивозив людей, хтось будував блокпости, волонтерив, рятував, тримав тил.
Ми втомлюємося, нам важко, ми сперечаємося й помиляємося, але не зупиняємося. Ця війна триває вже четвертий рік. Вона забрала надто багато життів і залишила надто багато ран. Та попри все ми продовжуємо стояти. Бо за нами – люди, пам’ять і країна, яка вміє триматися навіть тоді, коли здається, що сил більше немає.
24.02.22 – велика трагедія, але водночас і день, коли українці продемонстрували всьому світові свої найкращі якості – стійкість, гідність і незламність.
Источник: УНН
