Що знаходить у сучасній українській літературі іноземець, який не вивчав її ні в школі, ні у виші, а саму мову почав вивчати два роки тому? Що вражає людину, яка взяла першу українську книгу в руки у 27 років? У пропонованому вам рейтингу вам не зустрінеться «Кобзар» чи «Енеїда». Мене як людину, яка до цього читала виключно російською, вразила глибина та яскравість описання чотирьох головних тем укрсучліту: сексу, крові, смерті й патріотизму.

  Люко Дашвар «Мати все»

Українську мову я почав вивчати у Львові у травні 2014-го року. Десь за місяць, під час мандрівки Карпатами, мене терміново викликали до Києва з Рахова. Сідати у маршрутку довелося о десятій ранку наступного дня. В наплічнику – жодного журналу чи газети, телефон заряджений ледь на третину. Поки водій збирав гроші з пасажирів, я вискочив до книжкової розкладки в 15 метрах. Картонна табличка з косим написом «Бестселер» на якісь яскравій обкладинці спрацювала в ту мить, як реклама Пепсі за 20 мільйонів доларів. Сумнівів, що саме брати, не залишилося. Так за 30 гривень я розпочав один із найцікавіших експериментів у своєму житті.

Звичайна, здавалося б, белетристика захопила мене з п’ятої сторінки настільки, що я навіть кинув підкреслювати та шукати переклади незнайомих слів, які часто повторювалися. Невибагливий сюжет із пошуком нареченої для сина-інваліда та історія руйнування молодої сім’ї його сестри перепліталися з витівками забезпеченої лікарки, яка намагалася зробити щасливими всіх, але виключно за власними правилами.

Й ось тут мене очікувала перша несподіванка. Усі сексуальні сцени були прописані ледь не в порнографічних, як мені здалося на перший раз, подробицях. Ближче до Львова хлопчик-інвалід таки завалив на підлогу свою наречену, а чоловік його сестри відвіз дружину розважитися в готель свінгерів. Й усе це на фоні майже булгаковських описів нічного та засніженого Києва, двориків Подолу, срібного дзеркала Дніпра, сільських краєвидів (там знайшли дружину для хлопчика-інваліда), класичної історії Попелюшки, якою стала сільська невістка заможної київської родини.

«Тобі не здається, що люди придумали черевики, аби закрити для себе енергію землі? Вони її забули й не хочуть згадувати, що звідти вони прийшли, туди й повернуться» — лунало у мене в голові понад тиждень. Пару разів я таки прогулявся парками босоніж й переконався, що хлопчик-інвалід казав правду. Спробуйте теж.

Раджу для прочитання на один раз у довгу поїздку. Книга без претензій на високу літературу: неабияка переробка «вічних» сюжетів, кілька яскравих емоційних моментів дуже динамічною й водночас дещо «сльозливою» мовою.

Василь Шкляр «Чорний Ворон»

Брутальний, войовничий і, водночас, ліричний стиль Шкляра захоплює десь із другої сторінки. Як великий поціновувачем Валентина Пікуля, був здивований, що в Україні є письменник набагато кращий за нього в описанні масштабних сцен, почуттів, уже не кажучи про кохання та ненависть. Кожну смерть зустрічаєш ледь не сльозами, а  від описання сцен сексу відчуваєш збудження. Незручно такі сцени читати в потязі, я вам скажу. Але головні теми роману вже ж таки: смерть, кров, патріотизм.

Головним почуттям від прочитання книги став страх за Україну, де вожаки як не могли домовлятися про спільний спротив ворогові й розвиток 100 років тому, так і зараз. З іншого боку, книга надихає, що попри реальну влітку 2014-го окупацію України Росією, надовго вороги тут не залишаться, бо їх тупо вбиватимуть з-під кожного куща. Мабуть так думав не я один, бо в хіпстерских осередках молоді по всій країні тоді найпопулярнішою книгою була «Методика ведення малої війни для кожного: Тотальний опір» Ганса фон Даха. Погортайте, бо хто зна, як повернеться наша історія.

Книга не просто підсилює патріотизм, а провокує на його радикальні форми. Кожна смерть побратимів головного героя викликає не жаль, а злість і бажання взяти автомат, аби вбивати загарбників. Як варіант – піти хуячити молотом під «Червону калину» якийсь бюст Леніну. Власне, після «Чорного ворона» слова «Червоної калини» й вивчив. Це, після гімну, моя друга пісня українською. До бюста Леніна поки не дістався, забагато охочих це робити й без мене.

Юрій Андрухович «12 обручів»

Львів часів Габсбурзької імперії й, за кілька сторінок, «бандитських 90-х». Детективний сюжет із трупом у зимовій річці, божевільний поет Антонич, легенди й байки Галичини, якийсь дивний фотограф із Австрії – третину книги я взагалі не розумів. Сприйняття ускладнювала купа «галицизмів», які доводилося перекладати з друзями кожні 2-3 дні. Проте суміш сюжетів, незрозумілих слів, різних історичних періодів згодом проросли в яскравий калейдоскоп, заради якого довелося «захворіти» на пару днів, аби спокійно, з інтернетом під рукою, дочитати цей, без перебільшення, шедевр до кінця.

«Цей потяг – центральноевропейський, ці кукурудзяні та соняшникові поля за вікном – Румунія, ці сміттєзвалища навколо бетонних почвар – Циганія, а ця нескінченна гориста смуга на обрії – Карпати. Але хто в такому разі цей єдиний у всьому вагоні пасажир, цей я?», — замислювався один із головних героїв роману. Відповідь на пошук самого себе у вії сюжетів кожен шукає сам. Я б хотів бути тим чоловіком, що займався брудним бурхливим сексом із дружиною, з якою вони геть розсварилися пару годин тому в іржавому «Кадділаку» на звалищі машин під звуки грому, граду і блискавок. Щоправда, прокидатися від стуку поліцейського зранку у вціліле вікно автомобіля не хочеться. Як, власне, не хочеться вірити, що книга закінчилася, коли ти тільки звик до чудернацького й захоплюючого стилю Андруховича.

Марія Матіос «Нація»

Збірка оповідань «Нація» яскраво і просто відкриває читачеві Західну Україну. Попри майже схожий історичний контекст із «Чорним вороном», книга уникає розпалювання ненависті. В ній, радше, показані емоції людей, які опинилися під окупацією чужим для них режимом, варіанти збереження національної ідентичності, внутрішнього спротиву (щоправда, не зовсім у форматі Махатми Ганді, бо вбивства й розправи зустрічаються в книзі ледь не кожні десять сторінок). Націоналізм, чи то пак патріотизм, у Матіос – такий собі вивірений в грамах європейський салат із півобразів-півслів переважно жінок, а не бурхливий котел чоловічих смертельних емоцій у Шкляра.

«Цей час минеться – й хтось буде перебирати наші кістки. Я не хочу, щоб ними трусило від прокльонів. Добре було б, якби біле було білим, а чорне – чорним. Але так не є. Нас стільки разів за цей час обдурили з усіх боків, що не хочу, щоб ми ще й самі себе дурили», — каже один з вояків в книзі. Згодом навіть на смерті героїв реагуєш зі співчуттям і сумом, а не бажанням помсти. Такий собі жіночий патріотизм-лайт, де навіть жодного разу не зустрінеш слова «УПА», хоча саме про них ідеться мова в усіх оповідях.

Не знаю навіть що мене вразило найбільше: чи то описання життя повстанців по віддалених селах вздовж кордонів Західної України, чи то сцена лесбійських пестощів біля струмку в лісі, чи то виставлення конфлікту з комуністами як громадянської війни, чи то весілля з приреченим на смерть повстанцем, чи то безсильна реакція на нескінчені смерті під час війни.

Андрій Кузьменко «Я, Побєда і Берлін»

Зізнаюся одразу, що бешкетницька, матюклива та саркастична мова Кузьми захопила мене настільки, що одразу після завершення «Победи і Берліна» знайшов й прочитав «Я, Паштєт і армія». Безумовно –  раджу обидві. Впевнений, що доведеться «захворіти», аби разом із героями вимовляти й реготати над складними конструкціями, які сам автор без найменшого вдавання називав «трьохповерховими матюками чи то звичайною армійською мовою, бля».

Цитувати найяскравіші моменти немає сенсу, бо їх надто багато. Єдине, про що сумуєш під час прочитання, що на початку 90-х ходив пішки під стіл, замість того, щоб ганяти в Європу «смердючі пердючі» «Волги» та інший радянський мотлох.

Софія Андрухович «Фелікс Австрія»

Історія поважної родини зі Станіслава (нині Івано-Франківськ) самісінького початку 20 століття першу третину не викликає нічого, крім позіхання й бажання перечитати Кузьму Скрябіна. Усі ці розніжені псевдо пафосні пані й пани з багатосторінковими описаннями їжі (дві третини назв страв незрозумілі для людини не з Галичини), прийомів-балів, пліток та дрібних інтрижок того часу ніколи в мене симпатій не викликали. Але кілька цікавих поворотів все ж привертають увагу, допоки сюжет не розганяється до певної динаміки.

Головна риса книги, безумовно, мелодійна і некваплива мова Софії Андрухович. До того ж, сама стилістика роману побудована за зразком якогось документального фільму BBC, де цінність – радше сама картинка, ніж її зміст. Щоправда, фінал вражає неймовірно. Зустрівши буквально за тиждень після завершення читання саму авторку в кафе в Києві, висловив своє обурення невизначеністю фіналу, на що отримав єдину логічну відповідь: «Я не нав’язую й не проповідую. Вигадуйте, чому так сталося й що буде далі – самі». Грайливо-вишукано й передбачувано, власне, як і сама книга.

Сергій Жадан «Месопотамія»

Збірка посередніх і за стилістикою, і за змістом оповідань весь час нагадувала мені останні кліпи гурту «Ленінград», включаючи модний нині «Експонат» з його легендарними «на лабутенах і в охуїтельних штанах». Якісь розгублені харківські селюки весь час то б’ються, то важко бухають, то намагаються зайнятися сексом прямо в під’їзді. Класика жанру «покоління 90-х», тої його частини, яка замість кар’єри і амбіцій то стогне за нереалізованим потенціалом, то займається сексом виключно на п’яну голову, то потрапляє до буцегарні за бійки та дрібні крадіжки.

Загалом всі оповіді складаються за одним сценарієм: ось герой, ось його потенційна любов чи ненависть, ось він закохався, побився, або помер і… «з вікна до кімнати яскраво світило сонце». Крапка. Немає більше ні сюжету, ні енергії, ні літератури. Якась данина дружкам «з падіка» підліткових часів, а не вимучені пояснення літературних критиків щодо «міжчасся та невизначеності». І ще: від того, що король виявився голим, гірше не стане нікому – ні королю, який врешті може вдягнутися, ні читачеві, який захоплювався «Ворошиловградом» кілька років до цього. Читати після такої прози вірші наприкінці книги – вже немає бажання, хоча вони явно кращі.

 

Константин Дорошенко «Конец эпохи позднего железа»

Книги, як «збірка статей про сучасне мистецтво», завжди відлякують, бо очікуєш або нескінченої «халви-халви», або розлогих конструкцій із купою слів, які доведеться вичитувати у Вікіпедії, замість того, щоб сказати «лайно». Майже рік тримав книгу на полиці, бо тематичну літературу читаю вкрай рідко.

Але захоплює з найпершої статті, де зі здивуванням розумієш, що автор всерйоз вважає творчість Азіса з Болгарії саме проявом сучасного мистецтва. Після такого легкого старту вже не звертаєш уваги на спеціалізовані словосполучення, та й не шукаєш їх деінде, бо гарно розумієш контекст й відчуваєш легкий ритм оповідання.

Тут і тексти про нове українське мистецтво 80-х та 90-х, й обмірковування церковного фактору в мистецтві, і майже антологія по Венеціанських бієнале й участі в них України за ціле десятиліття, і осмислення тіла й сексуальності в мистецтві. Якщо хочете зустрічати знайомі прізвища під час екскурсій PinchukArtCenter’ом чи Мистецьким Арсеналом та хоч приблизно розуміти зміст інсталяцій й творів – «Конец эпохи позднего железа» чи не єдиний безболісний для цього підручник.

Любко Дереш «Миротворець»

Чи то свідомо, чи ні, але головна частина книги – повість «Дивна історія Стефана Лянґе», а зовсім не «Миротворець», винесений у назву. «Миротворець» в книзі – це Роберт Опенгеймер, який страждає від власного винаходу – ядерної бомби. А ось львівський науковець Стефан Лянге захопився «невідомим генієм» філософа Штукенгайзена, який винайшов «Книгу життя», чи то «систему світобудови». Згодом це перетворюється на захоплюючу розповідь про те, як захоплення змінює й знищує свого прихильника. В цій повісті, як і в «Миротворці», обмаль дій, усе зосереджено на емоція та думках героїв.

Вочевидь, що Стефан Лянге виявився авторові набагато ближчим за Опенгеймера. Чи то Дерещу просто знайоме божевільне захоплення якоюсь ідеєю, чи тема страждань від винаходу зброї, яка може знищити світ – надто далека, чи тема людськості, на якої зроблено наголос в останньому оповіданні, відійшла в тінь від сили центральної повісті. Зрозуміло лише, що книга – контрастна й неповторна, знаю, кого читатиму наступні місяці.

Ганна Герман «Дівчинка й косміти»

Політик і письменник у моїй системі цінностей – абсолютно несумісні й далекі світи. Особливо, коли цей політик із таким неоднозначним і скандальним бекграундом, як — речниця Януковича Ганна Герман. Вперше мою увагу книга привернула, коли вона отримала премію Гран-Прі Солензара у Франції. Було дивно, що цю подію майже цілком проігнорувала українська преса, а вперше вона вийшла саме французькою мовою, а не тою, якою була написана.

Поетичною, співочою та пронизливою мовою Герман описує життя села в Західній Україні. В кожній оповіді гинуть люди, іноді – по двоє-троє одразу. Але гинуть якось «лагідно»: то нещасний випадок, то від старості, то десь далеко від дому, що не відчуваєш ні трагедії, ні втрати, ні болю. Просто Смерть, як органічна частина Життя. Саме так, як про неї кажуть у глухому селі. Але крім Смерті в селі панує Життя зі своїми яскравими рисами: Рікою, коханням, заробітчанами, хворобами, розміреним господарюванням, бідністю, подвір’ям та дітьми, які дорослішають, а іноді… (це ж Герман, куди без цього) помирають.

Без перебільшення, «Дівчинка і косміти» — одна з найуразливіших книжок сучасної української літератури. А стосовно політичної кар’єри Герман, яку я жодного разу не виправдовую, раджу почитати в Вікіпедії про «батька німецької мови» Йогана Гете (і почитати за що і як тоді страчували) та лауреата Нобелівської премії з літератури Гнута Гамсуна, який показово назвав 7 травня 1945 року (!) Гітлера «борцем за права всіх народів» і якого після війни відправили у психіатричну лікарню за відкриту підтримку нацистів.

Читайте українські книжки, друзі, бо воно того варто!

За матеріалами: Puree.su

Комментарии