Киев +14°
  • Винница
  • Луцк
  • Днепр (Днепропетровск)
  • Донецк
  • Житомир
  • Ужгород
  • Запорожье
  • Ивано-Франковск
  • Киев
  • Кропивницкий (Кировоград)
  • Симферополь
  • Луганск
  • Львов
  • Николаев
  • Одесса
  • Полтава
  • Ровно
  • Сумы
  • Тернополь
  • Харьков
  • Херсон
  • Хмельницкий
  • Черкассы
  • Чернигов
  • Черновцы

Станислав Белковский

Вложить $5–10 млрд в Беларусь, чтобы взять ее политически под контроль, для Путина не проблема

Друга світова. Початок (Частина 2)

01.09.19 - 09:50



Сергій Герман

Друга світова. Початок.

(80 років тому розпочалася Друга світова війна. Уривок з повісті)

Частина-1

Частина-2

У листі від 26 серпня Муссоліні подав Гітлеру список  необхідного з 18 пунктів, в якому серед іншого фігурували 400 тонн титану, 600 тонн вольфраму і стільки ж молібдену, 6 мільйонів тонн вугілля для металургії і 2 мільйони тонн сталі.                                                                         

Більш неприємної новини напередодні початку кампанії проти Польщі годі було придумати. Відклавши листа у бік, Гітлер рвучко підвівся з крісла. Цього слід було чекати! І з такими союзниками робити світову політику?! За що доля так жорстоко посміялася над ним, підсунувши у невідповідну мить італійського партнера! І це діяч, який претендує на першість в творенні  ідеології фашизму! Опинись зараз на трибуні, Гітлер виголосив би таку промову, по якій від амбіцій дуче не залишилося б і спомину .                        

Судячи з того, що наказ про напад на Польщу був даний ще вранці і підтверджений о 15:00, коли відповідь Муссоліні залишалась невідомою, він зважився б на цей крок і без підтримки Рима. Проте сили і люди, які творили історію, зажадали, аби початок страхітливої війни, що мала стати світовою, був затриманий на кілька днів.

Майже одразу, щойно Гітлер прочитав листа Муссоліні, по радіо з Лондона передали повідомлення про підписання польсько-британського договору. За кілька хвилин до кабінету увійшов Ріббентроп:

− Мій фюрере, завтрашню акцію слід відкласти. Війна з Англією нашим штабом не передбачена, - сказав він коротко .                                                     

Гітлер мовчав. Зосереджене обличчя його закам'яніло, уста були зімкнуті, погляд скерований у себе. Втім, так тривало недовго.                                 

− Ми з нею зараз і не будемо воювати, але ви маєте рацію, завтра виступати не можна. Викличіть до мене Кейтеля.

З’явившись у кабінету фюрера, генерал одержав наказ негайно повідомити усі штаби про ануляцію попереднього розпорядження до нового терміну, про який Берлін дасть знати.                                                                               

«Ми що, взагалі не будемо воювати з поляками?» − запитав Герінг, щойно довідався про рішення Гітлера. «Будемо, але наразі слід трохи зачекати», − відповів Кейтель.

Кейтель виконав розпорядження фюрера негайно, проте наказ надійшов не у всі штаби вчасно, і тому на окремих ділянках німецько-польського кордону війна розпочалася в ніч з 25 на 26 серпня. Особливо серйозна сутичка зав’язалася в західній Словаччині в районі Яблонковського перевалу на Заолжжі, яке з жовтня 1938 року, після Мюнхенської змови, увійшло до складу Польщі.

«Місія комерсанта»

Одним з тих, до кого не встиг надійти наказ про відміну нападу на Польщу, був керівник вроцлавської диверсійної групи доктор Ганс Альбрехт Херэнер, підопічний генерала Лауходзена, шефа другого відділу Абверу. Напередодні, 24 серпня, він перетнув словацький кордон з паспортом на ім’я Генріха Ерцога, відрекомендувавшись  комерсантом, який поспішає до Братіслави. Однак шлях його лежав в інший бік. За кілька кілометрів від кордону, різко загальмувавши, він звернув до Чадці. Тут, у штабі 7 дивізії, піхоти вермахту, на нього вже чекали. Було відомо, що він є командиром диверсійної групу особливого призначення, яка складалася з 24 осіб. Перед групою стояло завдання: захопити станцію Мости і запобігти висадженню в повітря залізничного тунелю під Яблонковським перевалом. У виконання цього завдання їм мали допомогти аналогічні диверсійні групи з польського боку.                                             

Впродовж цілого дня Херзнер-Ерцог прискіпливо перевіряв і уточнював кожну деталь. В 0 годин 30 хвилин диверсанти пеертніли кордон з Польщею в районі  висоти № 627.                                                                

План акції зірвався з початку. Виявилось, що провідники, які начебто добре знали цю місцевість, насправді почали блукати, через що половина диверсійної групи звернула кудись на манівці. Херзнер підійшов до станції Мости лише о 2:45 з 12 людьми. Не дочекавшись груп підтримки, о 3:35 він вирішив розпочати атаку на вокзал. Захоплена зненацька польська варта і залізничники майже не чинити опір. Херзнер, відчувши смак справжньої пригоди і повіривши в свої неабиякі здібності розвідника і відчайдуха, швидко давав команди підлеглим. Однак о 4:30 несподівано з північного боку тунелю  почулася стрілянина, а місце розташування вибухівки все ще не було знайдене. У той же час почулися постріли з західного і східного боку вокзалу. Ситуація набирала загрозливого характеру. Херзнер відчув, як все тіло раптом почала охоплювати безвладність, однак взяв себе в руки. Поблизу під парою стояло три потяги. Цим слід було скористатися.                 

− Кулік, − намагаючись втамувати хвилювання, крикнув Херзнер одному з підлеглих, − мерщій до локомотива – і в тонель. Мусиш знайти вибухівку! Потім проб’єшся до нашого командування в Чадці!                                      

Зробити це вдалося, локомотив успішно доїхав до німецької сторони, але коли Кулік потрапив у штаб 7 дивізії, тут на нього чекала несподіванка. Майор генерального штабу Рейхельт по рації наказував Херзнеру негайно звільнити взятих в полон поляків, відійти з вокзалу і прибути до Чадці. « Що все це до дідька має означати? – хотів було вигукнути доктор з Вроцлава, але не дозволив собі на таку слабкість і лише відповів: − Наказ буде виконано». У цей час у штаб-квартирі абверу гарячково вирішували, що ж робити. Всі накази про початок саботажно-диверсійних акцій у зв’язку з нападом на Польщу вдавалось вчасно анулювати. Окремі інциденти все ж були, але їх можна було списати на дрібні провокації з боку поляків. Однак на Заолжжі сутичка набрала надміру серйозного характеру, розголос буде неабияким. Треба  було рятувати  ситуацію.                                                                                         

− Ерцога негайно назад, − дав розпорядження Лаузену Канаріс. – Потім спишемо все на офіцера вермахту, у якого не витримали нерви, але про це нехай подбає Геббельс. Наше завдання – якнайшвидше відвести групу Ерцога в місце дислокації 7 дивізії. Виконуйте.                                    

Херзнеру вдалося відступити, хоча поляки підтягнули до станції вже значні сили. Невдовзі машина «комерсанта» знову з’явилася на кордоні, де жваво обговорювали події біля станції Мости. Ерцога це не дуже цікавило і, не затримуючись у шлагбаума, він швидко рушив у зворотну путь.                              

Згідно з писаними і неписаними законами контррозвідки рейху, усі матеріали, пов’язані з цією операцією, мали бути знищені, а її учасники - ліквідовані. Наступні події, вихори війни, здавалося, стерли пам'ять про події   тієї ночі або принаймні трансформували їх у незначний епізод, не вартий того, аби повертатися до нього, в час коли потужні жорна війни вже методично перемелювали перші мільйони людських життів. Однак, якби так сталося, службу адмірала Канаріса можна було б вважати за дилетантів, не здатних доводити до кінця розпочату справу. У 1942 році Херзнер при загадкових обставинах втопився під час купання у військовому госпіталі. На Нюриберзькому процесі генерал Ервін Лаузен ані словом не згадав про операцію «Яблонковський перевал», проведену за кілька днів до провокації на радіостанції в Глівіцах. Однак зрадив його не хто інший, як мертвий Херзнер. По війні на горищі його берлінського помешкання в районі Зелендорф були знайдені нотатки з описом події тієї серпневої ночі, а також документи, пов’язані з відрядженням «комерсанта Ерцога» в Словаччину. В чомусь не був до кінця послідовний педантичний доктор Херзнер. Знайшлося в його душі місце для слабинки, яка зберегла для історії правду про провокацію в день першого терміну початку Другої  світової  війни. Чому він зробив це, знаючи, що в такий спосіб наражає себе на смертельну небезпеку?

«Візит дружби»

Приблизно о дев’ятій  ранку ті  з мешканців вільного міста Данціга, хто працював в районі порту, помітили на горизонті обриси великого військового корабля, який увійшов в затоку і тепер тримав курс на Новий порт. Ранок видався сонячним, безхмарним, море ледь хвилювалося під легким вітерцем і на березі вже гасали зграйки школярів, яких з нагоди візиту в Данціг німецького учбового броненосця «Шлезвік-Гольдштейн» (а це був саме він) звільнили від уроків у школах. З проханням дати дозвіл на захід німецького військового судна консул рейху у Данцігу звернувся в сенат міста ще 24 травня. Приводом для візиту мало бути відзначення річниці героїчної загибелі під час Першої світової війни крейсера «Магдебург» і покладання квітів на могилах членів його екіпажу, похованих на місцевому цвинтарі. До слова, історія затоплення «Магдебурга» аж ніяк не належала до «героїчних».

Німецький крейсер, який мав замінувати підходи до Петербурга, сів на мілину поблизу невеликого острівця Одесхолм і був розстріляний двома російськими крейсерами. Розуміючи, що це кінець, капітан «Магдебурга» дав наказ одному з офіцерів негайно забрати зі свого сейфу скриньку з таємними шифрами і, відпливши на глибину, затопити її. Однак тільки-но човен з офіцером відчалив від палаючого судна, як один зі снарядів розірвався  майже поруч з ним. Стискаючи скриньку, вже мертвий офіцер випав за борт. Невдовзі його  виловили російські моряки і, таким чином, таємні шифри німців потрапили в руки контррозвідки не лише Росії, а й Англії. В результаті німці втратили не одного підводного човна і потерпіли поразку не в одній морській операції, що врешті-решт допровадило до більш поважних наслідків.

Однак сьогодні, про це, звісно не згадувалося, і німецькі газети в Данцігу широко  рекламували «візит дружби», що мав от-от розпочатися. Поляки були схильні вітати появу німецького броненосця в Гданській затоці з меншим ентузіазмом. Аби зрозуміти причини їх занепокоєння, треба зробити невеличкий історичний екскурс і дати відповідь на питання, чому ж саме Гданськ став предметом постійних зазіхань німців, а його  «проблема» – претекстом до початку Другої світової війни.                                                             

Статус «вільного міста» Гданськ отримав згідно з Версальським договором після Першої світової війни як результат компромісу при врегулюванні конфлікту між Німеччиною і Польщею.

У цей час французькі дипломати, ще сподіваючись на успіх, робили відчайдушні спроби ліквідувати кризу у німецько-польських стосунках. Лондон оцінював ситуацію більш песимістично. У Римі відбувалася нарада вищого військового командування, на якій обговорювалась можливість участі Італії у війні на боці Німеччини. Чіано, не бажаючи остаточно попсувати стосунки з Англією, намагався зробити усе, аби переконати Муссоліні в неготовності країни до участі в широкомасштабних акціях. Його мета полягала в тому, аби,  утримавши союз з Гітлером, водночас продемонструвати західним країнам повну нейтральність. Зробити це, до певної міри, йому вдалось. Зустрівшись попередньо с командуючими сухопутними військами генералом Паріані – найбільшим прихильником Гітлера, Чіано зумів переконати його, що на даний момент Італія просто не готова до війни і слід почекати, налягаючи водночас на німців, аби ті допомогли пришвидшити ці приготування. По суті таке ж рішення прийняла нарада, і  о 12:10 Муссоліні передав Гітлеру листа з переліком  необхідних матеріалів. Водночас він підкреслював, що Італія готова на рішучу підтримку Німеччини у політичній сфері.   

О 15:00 того ж дня Ріббентроп передав по телефону відповідь Гітлера. Фюрер обіцяв вугілля і 30 зенітних батарей, натомість висловлював жаль з приводу цілковитого браку мін і нікелю. Та, найголовніше, погоджувався на нейтралітет Італії у війні проти Польщі. Муссоліні у цьому випадку належало лише демонструвати свою силу. Це могло б скувати відповідні сили Англії та Франції. «Оскільки ані Англія, ані Франція не можуть одержати якихось поважних успіхів на Заході, а на Сході німці після перемоги над Польщею і завдяки договору з Росією зможуть зосередити всі свої сили, а також маючи однозначно перевагу в повітрі, я не вагаюся розв’язати східну проблему, незважаючи на існуючу небезпеку з боку Заходу», − писав Гітлер на закінчення.                                                                                                                  

Того дня німецькій дипломатії належало ще заспокоїти Японію, стривожену німецько-радянським зближенням. Заступник Ріббентропа статс-секретар Міністерства закордонних справ Ернест фон Вейцзекер прийняв посла Японії в Берліні генерала Осхіму, який мав вручити німецькому урядові ноту протесту проти факту підписання договору від 23 серпня. «В наших відносинах нічого не змінилося, − відповів він, вислухавши японського дипломата. – Давайте будемо уважати, що ноти цієї не було, як і не було нашої розмови».

Лише хліб і дерево

Війна вже фактично втрутилася в долі мільйонів людей. Більшість з них про це ще не підозрювала, але у військових комісаріатах вже виписувались мобілізаційні повістки, на складах розпаковувалися запломбовані контейнери з написами «На випадок війни», а на базах з пальним громадилися цистерни з бензином, в той час, коли, в містах, на заправках росли черги. Життя, здавалось, точилося без змін, однак якась стороння сила, брутальна і нестримна, вже потроху давалася в знаки. Навіть саме слово «війна» тепер не так гостро різало слух, і зі шпальт газет увійшло в лексику щодення.                                             

«Нова війна означатиме кінець цивілізації, - розмірковував, походжаючи своїм кабінетом, Верховний комісар Ліги Націй у Гданську Карл Буркхардт. – Це велика відповідальність стосовно наступних поколінь. Краще поступитися власним гонором, аніж взяти її на себе. Проблему Данціга, звичайно, можна було б розв’язати. Для цього вимагалося б одного − бажання, та саме його не має у Берліна».

Буркхардт згадав свою недавню розмову з Гітлером в його «Орлиному гнізді» поблизу Зальцбурга. Зустріч ця відбулася з ініціативи фюрера і проходила в присутності гауляйтера Форстера – цього солдафона, чиє зображення можна було б використовувати в підручниках з психології у розділі «фанатизм». Переліт з Гландська до Зальцбурга був швидким і легким. Потім авто довезло його до Оберзальцбурга, звідки серпантин вів повз так звану «чайну» до резиденції Гітлера.

− Сподіваюся, подорож була приємною? − люб’язно усміхнувся Гітлер, вітаючись з Буркхардом біля входу вілли. – Мій «Кондор», щоправда не є таким швидким, як «Дуглас», зате солідніший і більш придатний до військових справ. Краще витримує артилерійський вогонь.                                            

Запросивши гостей в простору вітальну, Гітлер неочікувано змінив тему розмови .                                                                                                                  

− Знаю, що був у пана комісара важкий тиждень. Знаю, також, що вчинив пан усе можливе, аби знайти якесь мирне розв’язання цій справі, але праця пана пішла намарно через поляків.

При згадці про поляків у голосі Гітлера зазвучали грізні нотки.                    

− Не люблю цієї інституції, але повинен визнати, що дії Ліги Націй у справі Данціга були загалом досить слушні. Хочу підкреслити, що це я дав Форстерові наказ вдатися до посередництва Ліги Націй. Постановив так, бо знаю, що є пан об’єктивним.                     

За весь час розмови Форстер лише мовчав з багатозначним виразом на обличчі і похитував головою, у всьому погоджуючись з Гітлером. Зрештою, Буркхардт не звертав на нього уваги. Його цікавив виключно Гітлер і те, що він скаже в справі Данціга.                                                                                                   

− Незважаючи на те, що Польща перейшла усі можливі межі, коли йдеться про тиск на німців у Данцігу, Форстер своїх повноважень, уважаю, не перебільшив. Однак Польща, яка, припускаю, ще перебуває в складі Ліги Націй,  не робить з цього жодних висновків.                                                                

Далі Гітлер повернувся до справи польських митників і, ледь стримуючи гнів, продовжував:                                                                                         

− Преса уважає, що я програв війну нервів, що найкращий спосіб розмовляти зі мною − це пригрозити чимось, щоб ми  поступилися, а поляки лишились несхитними, що минулого року я блефував, а тепер, завдяки відвазі поляків, якої забракло чехам, мій блеф тріснув, як мильна булька. Я читав у французькій пресі такі ідіотичні твердження!                                                  

Гітлер зірвався на крик і на якусь мить йому навіть відібрало голос. «Невже він справді не знає, що вся справа польських митників спровокована Форстером від початку і до кінця?», −  мимоволі запитав себе Буркхардт. Поляки впровадили суворий контроль митниці у зв’язку з тим, що в останній час різко збільшилось незаконне перевезення німецької зброї. То що вже казати про якогось гауляйтера?                                                                                 -

- Пан канцлер надто переймається оцінками журналістів. На такі речі потрібно дивитися простіше, - зауважив він, бажаючи бути співрозмовником, а не слухачем.    

− Не можу, заспокоїтись,  - відповів Гітлер. – Як людина з народу, я не в стані в такий спосіб підходити до ситуації, що склалася. Не  дозволяє мені вчинити так моє походження, моя громадська позиція і характер. Ці державні мужі повинні зрозуміти і рахуватися з цим, якщо хочуть запобігти катастрофі. Це неправда, що англійський уряд не має жодного впливу на пресу. Коли уряд бажає цього – преса мовчить. Мій віце-міністр закордонних справ запитав у польського посла: «На що тепер час?». Це є наша відповідь на ультимативні ноти і ствердження, що ми програли війну нервів. Хай тільки станеться якийсь найдрібніший інцидент, і я розчавлю поляків без попередження, так що сліду навіть не зостанеться. Вдарю, як  грім, усією силою моєї армії, про міць якої поляки поняття не мають. Ви чуєте мене?    

− Чую і розумію, що не означатиме початок світової війни, − схвильовано сказав Буркхардт.                                                                                           

− То хай буде війна! – вигукнув Гітлер.

Слова його лунали як заклинання, і Буркхардту стало моторошно.

– Якщо я маю вести війну, то волію розпочати її сьогодні, а не завтра. Не буду воювати так, як воював Вільгельм Другий. Він весь час вагався чи має право застосовувати свою військову міць на повну силу, без жодних обмежень. Я буду боротися. Ллойду Джорджеві я сказав з цього приводу: «Якби під час останньої війни пан був капралом, а я міністром, то нині пан знаходився б в іншій ситуації». Італія, що б не сталося, буде воювати по нашій стороні. Японія теж, - казав Гітлер. − Мої фортифікації дадуть змогу стримувати Захід з допомогою 74 дивізій. Решту кину на поляків і зліквідую їх протягом трьох тижнів. Швейцарія не повинна нічого боятися,  я поважаю її нейтралітет.

Ця  остання увага стосувалася Буркхардта, який був швейцарцем, і він мимоволі прийняв цей жест з боку Гітлера, ледь кивнувши головою.                       

− Де вони можуть мене атакувати? З повітря? – продовжував Гітлер,  і істерично зареготав: − Я сміюся, бо маю на це причини. Англія дислокує 135 тисячами людей, Франція 75 тисячами. Я ж – 600 тисячами, під час війни матиму мільйон солдатів! Моя зенітна артилерія є найкращою в світі. Іспанія довела це росіянам, а ми знаємо їх краще, ніж будь-хто інший, бо сотні наших офіцерів служило в Росії. Французам і британцям бракує наступальності і не будуть вони витягати для інших каштанів з вогню. В Іспанії ми перемогли росіян. Японці теж побили їх. Росіянами нас ніхто не настрашить! І взагалі, ця постійна балаканина про війну – це ідіотизм, це доводить людей до… Про що, власне кажучи, йдеться? Тільки про те, що нам потрібен хліб і дерево. Для хліба нам необхідні землі на Сході, для дерева – якась колонія. Вистачила б і одна. На життя нам більше не потрібно. В минулому році ми мали чудовий врожай, а в цьому матимемо ще кращий. На життя нам вистачить, хоча там верещать, що ми вмираємо з голоду. Цим врожаям ми завдячуємо наполегливій праці нашого народу, а передусім застосуванню штучних добрив. Але так може тривати не завжди. Що тоді? Не зможу погодитись з тим, аби мій народ голодував. То чи не повинен я радше дозволити загинути двом мільйонам людей на полі битви, ніж втратити їх значно більше в результаті голоду? Ми знаємо, що означає вмирати з голоду. Може пан ще знайде апостолів гуманізму, які пам’ятають 1919 рік. Не хочу, аби це повторилося.

Голос Гітлера раптом збився на фальцец.

– Не зичу собі того. Вільна торгівля, відкриті кордони, все це виглядає дуже привабливо і все це ми вже мали. Але коли проти нас застосовується блокада, моїм обов’язком є створення такої ситуації, в якій мій народ повністю забезпечив би себе продуктами сільського господарства. Це і є основною проблемою, все решта – дурниці.                                                          

«Боже мій! Як схожі всі диктатори між собою! – подумав Буркхардт. – Вони дбають виключно про народ, і прикриваються лише його іменем. Воістину демагогія – страшна зброя в руках тирана! Нагодувати людей – що може бути святішим за цю благородну мету, і що може бути ганебнішим, коли заради неї йдеться на будь-яку жертву?!»                                                                

− Я не маю жодних романтичних поривів, − Гітлер знову говорив спокійно і врівноважено. – Не прагну панувати над іншими. Не хочу нічого від Заходу.  Ні сьогодні, ні завтра. Не хочу нічого від густозаселених країн світу. Не шукаю там нічого – кажу це раз і назавжди. Усі концепції, які мені приписуються є чистою вигадкою. Але мушу мати вільні руки на Сході. Повторюю ще раз: це справа хліба і дерева, які можуть знайти тільки поза Європою. Я повинен мати цього вдосталь. Повторюю ще раз: готовий з даного приводу вести переговори. Але за умов, коли мене починають закидати чутками і ультиматуми, переговори ці втрачають всякий сенс.                    

Гітлер говорив ще з приводу Мюнхена, звинувачував Лондон і Париж у тому, що вони недостатньо переконливо розмовляють з Варшавою. Потім він підвівся і запросив Буркхардта подивитись «Орлине гніздо».                                  

− Я дуже щасливий, коли перебуваю тут, − говорив він, стоячи на видовбаній в скелях терасі. – Досить вже напрацювався, тепер мені потрібен спокій.                                                                                                                                

− Пан канцлер висловив сподівання цілого світу. – Буркхардт зробив спробу підхопити тему. – Має пан шанс як ніхто інший сьогодні дати світові цей спокій, якого він  так потребує.                                                                                          

– Ні, − заперечив Гітлер. – На жаль, це не так.                                                     

Він зробив жест рукою Форстерові, аби той прислухався і притишеним голосом промовив:                                                                                                        

− Якщо я переконався, що Англія і Франція підбурюють Польщу до війни, то волію розпочати  війну вже сьогодні, а не завтра, вести її вже в цьому році, а не в наступному.                                                                                           

З хвилину помовчавши, дивлячись перед собою, на Зальцбург, що лежав посеред мальовничої гірської місцевості, він додав:                                            

− Однак мало б знайтись якесь розв’язання цієї проблеми. Якщо поляки лишать Данціг в спокою, якщо не робитимуть спроби виграти фальшивими картами, то я можу зачекати… Але за умови, що закінчиться переслідування німецької меншості у Польщі.  Дав розпорядження пресі не згадувати таких сенсаційних випадків, як кастрація і таке інше. Це надто емоційно діє на громадську думку. Але довго не зможу приховувати правду. Терпець може вірватися.

Гітлер пройшов в кінець тераси, постояв там, потім повернувся. Буркхардтові здалося, що господар «Орлиного гнізда» схильний завершити розмову, однак він помилився. Гітлер почав знову говорити.                                   − Не завжди замислювався над цим, але тепер знаю напевно, що Англія і Франція між собою тісно зв’язані, це природно, і я не збираюся інтригувати з цього приводу, чиню у спосіб прямо протилежний, ніж ті, хто інтригує проти моєї дружби з Італією. В продовж чотирьох років я воював в окопах проти Англії і Франції і ціную мужність цих народів. Але англосакси мають в собі щось таке, що принципово нас розділяє. Що це?                                                       

Буркхардта заскочило це питання, як і взагалі неочікуваний поворот в міркуваннях Гітлера, він відповів двозначно:                                                                   

− Може то справа вірності взятих на себе зобов’язання?                                     

− Це можна по-різному інтерпретувати, −  зауважив Гітлер.

– Ми називаємо наші дії своїми іменами, вони облудні. Міг би підтвердити свою думку на конкретних прикладах.

Час аудієнції закінчувався і Буркхардт запитав у Гітлера:                                  

− Чи можуть мої діти залишитись у Данцігу?                                                   

− У цьому місті в будь-яку мить може щось трапитися, але лише з вини поляків. Гадаю, що дітям пана краще бути в Швейцарії.                                                  

І ще одну думку висловив Гітлер під час тієї зустрічі, думку, яку Буркхардт запам’ятав на все життя і міг дослівно відтворити навіть багато років по війні, коли завершив свою місію посла Швейцарії в Парижі і відійшов від активної участі в політиці.

«Все, що роблю, − сказав тоді Гітлер, − є спрямоване проти Росії. Якщо Захід буде надто дурний і сліпий, щоб це зрозуміти, буду змушений порозумітися з росіянами, подолати Захід, а після поразки зосередити всі сили і виступити проти Росії. Мені потрібна Україна, щоб як під час останньої війни, нас не можна було заморити голодом».

Буркхард відчинив двері на балкон. Фасад його резиденції виходив на головну вулицю, що з’єднувала Данціг і Сопот і вела далі, до польського порту Гдині. Неподалік знаходився вокзал, але будинок резиденції був поставлений так, що залізничний гуркіт сюди не долинав. Буркхардту подобалося це місто з його милими крамницями, схожими на іграшкові будиночки, з чудовими Золотою і Зеленою брамами, площею і фонтанами біля ратуші – справжніми шедеврами європейської архітектури. Шкода було розставатись з ним, але Буркхардт знав, що до початку війни залишились лічені дні. Нацисти в останній час діяли відкрито, не криючи своєї ненависті до поляків. Та найогиднішим було те, що газети всіляко вигороджували Форстера, звинувачуючи у провокаціях Польщу. Кілька днів тому польських митників просто не пропустили до місця роботи, кількох безпідставно заарештували, а будинок митниці оточила поліція. Одного з митників сильно побито. Багато польських робітників звільнено з праці в доках. Рідко який день минає без нападів на поляків, однак суди виносять виправдовувальні  вироки. Практично жодна з польських торгових фірм вже не може нормально функціонувати. Німці  нагромаджують тут зброю. Нацистські штурмові загони фактично перетворились у регулярні армійські формування. У Новому порту стоїть «Шлезвік- Гольдштейн»…   

Далі буде...

Комментарии

Отправить



Loading...